НПН Незалежний Портал Новин Багаторічне протистояння між Українською афтокифальною православною Церквою та Українською православною церквою Київського патріархату зумовлене як політичними мотивами, так і зовнішнім впливом зі сторони Кремля задля перешкоджання утворення єдиної Української церкви та створення штучного розбрату релігійної спільноти в нашій державі.
За задумом російських маніпуляторів і політтехнологів, УАПЦ є своєрідною «буферною зоною», свідомо і навмисно, з суто технологічних міркувань утвореною в українському Православ’ї, аби не допускати посилення впливів УПЦ КП, що прагне будувати стосунки в українському Православ’ї на засадах помісності.
УАПЦ не репрезентує у сучасній Україні жодної оригінальної власної церковної моделі чи концепції. Вона, де-факто, є пародією, «засобом стримування» та свідомо створеною російськими політтехнологами буферною зоною між УПЦ КП та Московським Патріархатом, завдання якого – недопущення розвитку ідеї Помісності та її реального втілення. Фактично, теперішня УАПЦ не має жодних реальних впливів у суспільстві, але використовує своє становище, щоб гальмувати об’єднавчий процес у середовищі Українського православ’я. УАПЦ, формально декларуючи прагнення до об’єднання, постійно висуває абсолютно неприйнятні умови реально маючи на меті зірвати конкретні кроки у напрямку реалізації об’єднавчої стратегії.
Реально УАПЦ виконує цілком конкретну і зрозумілу функцію, визначену їй кремлівськими політтехнологами, – розбивати єдність києво-центричного табору в Українському Православ’ї: по-перше, це показує нібито розпорошеність, анархічність та несистемність всіх організаційних структур, які мають на меті заснування канонічної помісної православної церкви в Україні, а по-друге, є сигналом для Константинопольського патріархату, який реально прагне діяти у напрямі унормування та вирішення питання щодо канонічного статусу помісної української церкви, що в Україні немає єдиної структури, яка декларує і практично здатна втілити ідею канонічної помісності.
У всіх цих проявах, свідомому і цілеспрямованому запереченні об’єднавчої ідеології та постійній роботі на розбиття табору києво-центричного українського Православ’я, УАПЦ стала технологічним інструментарієм Московського Православ’я щодо збереження його позицій в Україні.
УАПЦ формально визнає Екуменічного Вселенського патріарха Варфоломія своїм духовним главою. Ієрархи та більшість священиків УАПЦ згадують його за кожною літургією, але де-факто, у більшості випадків, абсолютно оманлива позиція. Бо першоієрарх УАПЦ (митрополит Макарій) і всі єпископи у реальності ігнорують позицію Вселенського патріарха, тобто його настанову і бажання реально бачити реалізовані кроки у напрямку об’єднання церков у державі. Коли відбувалися активні переговори між УПЦ КП і УАПЦ щодо об’єднання (весна – початок літа 2015 року), то Вселенський патріарх навіть присилав своїх представників в Україну, аби вони мотивували і сприяли реалізації об’єднавчого процесу у державі. Всупереч усім своїм обіцянках і попереднім домовленостям, архієреї УАПЦ відмовилися виконувати взяті зобов’язання і вийшли з переговорного процесу. Тобто, формально декларуючи духовну підпорядкованість Константинопольському патріархові, УАПЦ реально підтримує проросійську лінію, фактично не дозволяючи посилити проконстантинопольський табір в Українському Православ’ї, реально працюючи на зміцнення московського сегменту в Україні.
Сучасну УАПЦ жодним чином не можна вважати не лише спадкоємицею УАПЦ формації 1921 року чи УАПЦ, утвореної 1942-го року, але й УАПЦ, що своїми коріннями сягає 1989 року. Рішенням Об’єднавчого собору 19992 року УАПЦ цілком увійшла до складу новозаснованої УПЦ КП: рух незгодних з об’єднавчим процесом організаційно був оформлений лише на початку 1993-го року, тобто майже рік УАПЦ (червень 1992 – березень 1993), як самостійної оформленої структури, не існувало. Таким чином, сучасна УАПЦ не може, як мінімум – ексклюзивно, претендувати на спадщину навіть УАПЦ формації 1989-1990 років, оскільки її традиції у більшій мірі перейшла до УПЦ КП, утвореної 1992 року.
Від 1993 року УАПЦ ніколи не репрезентувала самостійної ідеологічно-юрисдикційної лінії в Українському Православ’ї. Всі елементи, які традиційно ототожнюють з самостійницьким напрямом в Українському Православ’ї (автокефалія, помісність, Єдина Церква тощо), перебрала на себе УПЦ КП від часу свого заснування – і очолення її Патріархом Володимиром, і патріархом – Філаретом. Таким чином, УАПЦ після 1993 року стала технологічним інструментом тиску, компрометації і впливу на УПЦ КП, який завжди використовували проросійські сили та російські спецслужби задля мінімізації впливів помісного українського Православ’я та недопущення посилення позицій УПЦ КП.
Єпископат УАПЦ – це ієрархи, які у жодний спосіб не змогли реалізуватися у рамках свого попереднього перебування в УПЦ КП. Майже всі ієрархи УАПЦ колишні клірики УПЦ КП, які через певні канонічні чи особисті провини були покарані священноначаллям цієї церкви, а тому вирішили приєднатися до УАПЦ, як до структури, де вони можуть шкодити УПЦ КП та знайти для себе «прихисток». Майже всі ієрархи УАПЦ можуть і повинні стати предметом ретельних журналістських розслідувань, які покажуть безпринципність, корумпованість та свідому ангажованість ієрархів цієї Церкви до пропонованих Московським Патріархатом схем розділення та дискредитації незалежницького табору в Українському Православ’ї.
Добре відомим і загальновизнаним є той факт, що передостанній собор УАПЦ, який відбувся у березні 2000 року і де-факто легалізував УАПЦ у теперішній якості після смерті попереднього глави УАПЦ харизматичного лідера патріарха Димитрія (Яреми), був повністю організований і проплачений тодішньою владою країни, яка на той момент чітко окреслила свою позицію і бачення УАПЦ, як буферу чи «троянського коня», завдяки якому можна зайти на територію «автокефального-помісного простору України» в інтересах Московського Православ’я. На той час, домінуючою серед політичних еліт України була думка про необхідність надання УПЦ канонічного визнаного Москвою автономного статусу, завдяки якому навколо УПЦ можна буде об’єднати інші православні деномінації – УАПЦ (повністю) та УПЦ КП. Собор УАПЦ 2000 року, на який державою було виділено 1 млн. грн., був повністю проплачений державою (проживання, харчування, оренда Жовтневого палацу для більш, як тисячі учасників зібрання).
Єдина причина, яка цементує всіх у середовищі УАПЦ – це «не сприйняття» патріарха Філарета як лідера українського автокефального руху, бо, мовляв, він колись очолював в Україні підрозділ РПЦ і боровся з проявами національної свідомості. Показовим є й унікальний факт, про який нечасто згадують в Україні: 1 листопада 1991 року митрополит Філарет зібрав всіх єпископів тодішньої УПЦ і вони одностайно підписали звернення до МП з проханням надати автокефалію (всі звинувачення на адресу митрополита Філарета та позбавлення його сану почали відбуватися власне, після цієї події).
Революція Гідності, коли на противагу відомому і зрозумілому УПЦ КП, УАПЦ, керована у часи подій на Майдані з тодішньої Банкової (АП Януковича) і очолювана відвертим агентом російських спецслужб митрополитом Мефодієм, не хотіла погоджуватися до проведення спільних молитов. Постійна присутність на Майдані єпископа Володимира (Черпака) була його особистою позицією, яка наштовхувалася на постійне заперечення з боку митрополита Мефодія.
Беззаперечним підтвердженням описаної вище моделі поведінки і позиціонування сучасної УАПЦ, як «троянського коня» Московського православ’я в Україні, є факти, які показують, як підступно УАПЦ зірвала реалізацію об‘єднавчого процесу минулого року. Тоді у рамках утворених двома сторонами, що вели діалог (УПЦ КП та УАПЦ), комісій були узгоджені всі умови та конкретні обставини об’єднання двох церков. УАПЦ практично до останнього вечора, що передував дню (9 липня), коли мало відбутися засідання з метою прийняття остаточного рішення, формалістично декларувала згоду на реалізацію об’єднавчої стратегії. А під час самого засідання єпископат УАПЦ відмовився від завершення процесу. Мотивованість зовнішніми чинниками та підступність цієї позиції була засвідчена стовідсотково, особливо коли взяти до уваги, що своїми діями УАПЦ не лише зірвала реалізацію процесу на рівні української держави, але й показала своє ставлення для власного духовного очільника – Вселенського Патріарха Варфоломія (його на соборі УАПЦ 5 червня 2015 року було визнано духовним зверхником УАПЦ). Чого варті запевнення ієрархії УАПЦ щодо вірності ідеалам і принципам створення об’єднаної помісної церкви. Фактично, діями УАПЦ завдана шкода репутації незалежного Українського православ’я, що прагне знайти визнання та підтримку материнської Константинопольської Церкви, але яке нібито є нездатним знайти універсальну концепцію внутрішньоукраїнської єдності, є критичною ще й тому сенсі, що Вселенський патріарх надіслав спеціальну місію з двох єпископів, які репрезентували українські православні юрисдикції у діаспорі. Цим жестом Вселенський патріарх показував, що готовий реально допомогти об’єднавчим процесам усередині православної спільноти України. Отож, відмовившись від об’єднавчих ініціатив, УАПЦ підіграло московським церковним стратегам, які докладають максимум зусиль, аби зірвати переговорний процес із Вселенським патріархом та не допустити майбутнього визнання канонічного статусу об’єднаної православної спільноти.