НПН Незалежний Портал Новин Пару слів про декларації «антикорупціонерів». Їм таки довелося їх заповнити. І багато в кого від побаченого щелепа почала відвалюватися. Історії з квартирами Лещенка й Заліщук якось не вплинули, а тут раптом сипонуло… Один «антикорупціонер» лише офіційного доходу загрібає, як президент та прем’єр разом узяті. А декому до його рівня ще й пару міністрів можна доплюсувати.
Але мова не про гроші.
Ніколи не хворів на жлобство, але ж тут є трошки глибша проблема. Найперше, це лише частина доходів так званих активістів. Вони засвітили легальні доходи, які й так можуть випливти. Наприклад, якщо хтось із грантодавців подивиться й обуриться: ми тобі зарплату виписали мільйон на рік, а ти показав 100.000, а хто і де решту заховав? Тому те, що ми побачили — це якраз і є ті самі грантові кошти. Прибутки від шахрайства, шантажу, лобізму, кримінального посередництва чи прикриття корупційних оборудок, а чимала кількість (не всі!) різних активістів заробляють найперше на цьому, тут не відображені. Ви ж розумієте, що свою багатомільйонну квартиру Лещенко теж не за гранти купував. А виходячи з того, що оборудка з цими грошима в нього проходила через VIP- зал Сбєрбанка Россіі, то, не виключено, що заробив на дуже специфічних послугах.
Наші «антикорупціонери» таки свідомі, що рано чи пізно з низ обов’язок подавати декларації знімуть, на відміну від політиків чи чиновників, у яких це вже назавжди. Тому якимось чином легалізувати свої брудні доходи їм не потрібно. Ця перша декларація — єдина порція ганьби, а наступних, за якими можна було б порівнювати спосіб життя, набутки тощо, уже не буде. Тому й не поспішали відкривати все — лише те, що не приховаєш.
А тепер відповідь тим, хто так жваво кинулися захищати всіх цих колективних шабуніних, мовляв, не в держави ж украли, нехай від цього болить голова грантодавцям. Найперше, ви часто чуєте від європейських лідерів обурення: ми вклали в боротьбу з корупцією у вашій країні астрономічні суми, а результати аж надто скромні. Так от, більша частина цих коштів, була вкладена якраз у цих шабуніних, а не в державні інституції. Але боржниками оголошено всіх нас. Бо всі ці гранти теж є частиною загальної допомоги країні. Ні, цих коштів повертати в грошовому еквіваленті не доведеться, але весь об’єм західної незворотної допомоги Україні не є цілковитою доброчинністю. Ці гроші треба відпрацьовувати всім разом, а не групкою «антикорупціонерів»-мільйонерів. Ідеться про жорстке звуження поля маневру для країни й необхідності менш критично підходити до вимог наших донорів, в тому числі й у питаннях неоднозначних реформ чи кадрових рішень.
Захід з часом визнає, що деякі з них були помилковими, але чим більше грошей в країну вкачано (втому числі й на рахунки цих шабуніних), тим менше можливостей для дискусії й шансів на прийнятний компроміс. Ну якщо хочете дуже банально й поверхово, то чим більше отримали Шабунін чи Дрік, тим менше в Гройсмана можливостей не підвищувати ціну на газ для населення. Розумію, це не зовсім коректне порівняння, але частково й у таких деталях воно все спрацьовує.
І наступне, а це вже попахує відвертим криміналом. Більшість наших грантових активістів, особливо в сфері боротьби з корупцією, не видають на виході якогось конкретного продукту: методик, законопроектів, тренінгів, технологічних ліній тощо. Ви звернули увагу, що перераховані тут підсумкові матеріали готують, виконують і публікують у будь-яких інших сферах громадської діяльності: підтримка реформ, децентралізація, організація правової освіти громадян, захист довкілля… А «антикорупціонери» штампують переважно продукт пропагандивний, медійний. Адже навіть антикорупційні законопроекти розробляли фахові групи авторів, методолгію теж писали не в ЦПК чи подібних організаціях. Вони ж, фактично за кошт грантів, проводять гучні презентації, показові акції, іноді якісь викриття, але найчастіше в сфері абсолютно не пов’язаній з корупцією (ті ж Мальдіви, які проплачені за легальні кошти та відображені в декларації президента), але добре заковтуються деякими медіа.
І вся ця бурхлива діяльність, яка не принесла взагалі жодних реальних результатів у боротьбі з корупцією, стає основою іміджевого капіталу. З тисяч громадських організацій, які доволі плідно працюють в Україні, ми можемо згадати лише пару «антикорупційних. А далі все дуже просто. Коли в тебе виникають проблеми, ти не мусиш іти напряму до Ситника чи Холодницького. Ті, хто зважаться, найімовірніше попадуться. А йдеш до «любих друзів» Ситника й відразу чомусь зникають усі справи, напрацьовані щодо зловживань Саакашвілі ще на посаді голови ОДА, чи, скажімо, про сміттєву аферу у Львові. Так і каськівська справа (на та карикатурна про пару мільйонів, а основна — майже на мільярд, вихоплена НАБУ від ГПУ) раптово губиться. А це вже кримінал і відверті збитки державі.
Але основною підставою для тої істерії, якою зустріли так звані активісти необхідність заповнювати декларації, є все ж морально-психологічний фактор. Вони знали, що не наскубуть реального компромату проти основних керівників нинішньої влади, бо ті й так достатньо заможні аби вміло звести дебет з кредитом. Тому в чисто політичному проекті, який обслуговують, задіяли дуже далекий від реальної антикорупційної діяльності симптом суспільного жлобства. А тепер раптово їхня ж зброя бумерангом гепнула їм самих по потилицях. І «торжество демократії й відкритості» раптом перетворилося на «ганебне декларування».