НПН / Регионы / Киев / Блоги / ІНФОРМАЦІЙНІ ПРАВА ОСОБИ В УКРАЇНІ

ІНФОРМАЦІЙНІ ПРАВА ОСОБИ В УКРАЇНІ

Інтенсивний та динамічний розвиток інформаційних та телекомунікаційних технологій, впровадження їх у життєдіяльність суспільства і функціонування органів державної влади, стали передумовою формування інформаційного суспільства.

Із суто теоретичної дискусії навколо інформаційного суспільства, сам процес його формування трансформувався до практичної площини і був визнаний стратегічною метою в більшості провідних країн: США, Японії, Франції, Німеччини та інших. Осторонь глобалізацій цим процесам не стояла і Україна. Адже в 2007 році Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».

У даному нормативно-правовому акті закріплено, що «одним із головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя».

Із цією метою перед Україною постало якісно нове завдання щодо створення системи інформаційного законодавства, яка відповідає міжнародним стандартам, закріплюючи основні права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері. Стрижнем формування інформаційного законодавства в Україні є Конституція України, в ст. 17 якої вперше було задекларовано, що захист «…інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу».

Крім того, саме Основний Закон України закріпив цілий комплекс прав і свобод людини і громадянина, що визначають її правовий статус у сфері інформаційних відносин. Разом із тим, не можна не зазначити на той факт, що при реалізації вищенаведених конституційних норм виникають значні труднощі. У зв’язку з чим, на сучасному етапі все частіше висловлюються міркування з приводу необхідності проведення конституційної реформи шляхом прийняття нової редакції Конституції чи внесення суттєвих змін до змісту усіх розділів Конституції.

Зважаючи на те, що Указом Президента України „Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї” від 21 лютого 2011 року було нормативно затверджено започаткування широкого обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища з метою забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації процесу підготовки пропозицій щодо вдосконалення конституційного регулювання відносин, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень, вважатимемо, що актуальним напрямом наукової діяльності є визначення і подання авторських пропозицій щодо удосконалення напрямів правового регулювання інформаційних прав і свобод людини та громадянина з урахуванням тенденцій глобалізації, трансформацією геополітичної конфігурації та зміни ролі держави як сучасної політико-територіальної організації громадянського суспільства.

у Конституції України зазначено на можливість обмеження реалізації вищезазначених прав та свобод, однак не закріплено умови застосування цих обмежень. Більше того така законодавча аморфність знаходить свій вираз і у використанні доволі абстрактних, суб’єктивних понять, а також наданні не уніфікованого переліку цих обмежень, відсутності єдиних і чітких правил можливості їхнього застування, відсутності чітко прописаної правової процедури і відповідних ним правових режимів: «… в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини…» (ч. 2 ст. 32 Конституції України) та «…в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» ( ч. 3 ст. 34 Конституції України).

Таким чином, здебільшого обмеження прав і свобод людини і громадянина можуть бути здійснено виключно «в інтересах національної безпеки». Здійснений нами контент-аналіз законодавства, де мультиплікандом виступав термін „інтереси національної безпеки” дозволив дійти категоричного висновку: в українському законодавстві правове та легітимне визначення даного поняття відсутнє. А відтак відсутні критерії віднесення тих чи інших явищ або подій до „інтересів національної безпеки”. З позицій позитивного права це є неприпустимим. Адже відповідно до теорії заколоту: там де держава починає надмірно піклуватися про Вашу безпеку, у Вас зникають права і свободи.

У той же час в основоположному нормативно-правовому акті, що визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, — Законі України «Про основи національної безпеки України», відсутнє розуміння інтересів національної безпеки, а таким чином чіткий перелік випадків збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди чи обмеження права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір тощо.

Натомість згаданий вище Закон оперує іншими поняттями: «життєво важливі інтереси», «національні інтереси», «пріоритети національних інтересів».

У інших не менш важливих нормативно-правових актах, пов’язаних з національною безпекою України, закріплених указами Президента України, — «Про Стратегію національної безпеки України», «Про Доктрину інформаційної безпеки України», використовується поряд з життєво важливими інтересами, такий термін як життєво важливі національні інтереси.

Автор: О. Гладунець