НПН / Новости / Антинаціональна спілка: кого захищає голова об’єднання українських журналістів?

Антинаціональна спілка: кого захищає голова об’єднання українських журналістів?

Все більше питань про діяльність нинішнього голови НСЖУ та про доцільність подальшого існування цієї журналістської організації

Останньою краплею для написання цього тексту став лайк у фейсбуці. Лайк Голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка під світлиною, що виклав такий собі Олександр Дубинський, скандально відомий телеведучий програми «Гроші» на каналі «1+1»,  що, за чутками, є виконавцем особистих забаганок власника цього каналу, олігарха Ігоря Коломойського. Проте, найцікавіше, хто ж зображений на цьому фото.

А на ньому пан Дубинський з щирою посмішкою стоїть з двома лютими українофобами. Один з них Ігор Гужва, засновник проросійського пропагандистсько-жовтого ресурсу «Страна.UA», який нині знаходиться в столиці Австрії в бігах від українського правосуддя по цілому букету справ — від несплати податків до вимагання. Інший, один із стовпів режиму Януковича, архітектор надання «легітимному» авторитарних повноважень Андрій Портнов.

Здається, настав час широкій аудиторії поближче познайомитися з людиною, якій подобаються такі персонажі, але при цьому вона говорить від імені української журналістської спільноти. Адже насправді цей лайк не є дрібницею і аж ніяк не виглядає випадковістю.

Недовіра до НСЖУ

В лютому 2018-го року кілька авторитетних українських медійних організацій заявили про недовіру до керівництва Національної спілки журналістів України. Зі зверненням на порталі «Детектор Медіа» виступили «Інститут масової інформації», «Детектор медіа», Інститут демократії ім. Пилипа Орлика, Центр демократії та верховенства права, «Інтерньюз Україна» та Могилянська школа журналістики.

Його автори заявили, що час створювати нову, нормальну професійну організацію журналістів, яка справді буде незалежною та прозорою. Від себе додам, що НСЖУ вже давно не є представницьким органом всіх українських журналістів. Це класичний пострадянський рудимент, що існує з 1959 року. Вдумайтеся – й досі від імені українських журналістів говорить «радянська» організація з державним фінансуванням, що отримала цього року з держбюджету 1 мільйон 200 тисяч гривень (не на членські ж внески існувати), створена ще Радою міністрів УРСР (!). Формально в ній є близько 19 тисяч осіб, але хто ж ці десятки тисяч членів? Відповідь варто шукати у сотнях ЗМІ, що раніше мали статус державних й досі обслуговують всілякі місцеві органи влади. Чий зірковий час настає у двох випадках – під час передвиборчої кампанії, коли можна всі шпальти продати під відкриту та приховану політичну рекламу, а також тоді, коли треба друкувати рекламу місцевого мажоритарника-олігарха й голови міськради чи райдержадміністрації.

«Ми, українські медійні організації, висловлюємо публічну недовіру керівництву НСЖУ, оскільки його риторика містить маніпуляції, що, за дивним збігом обставин, відповідають інтересам окремих політичних кіл та олігархічних кланів, спотворюють реальність та сприяють поширенню фейків і дезінформації про реальну ситуацію в медіасфері», – заявили автори звернення.

Якщо коротко, то сутність цих маніпуляцій полягає в тому, що керівництво НСЖУ постійно атакує й вимагає припинити повноваження та діяльність Національної Ради з питань телерадіомовлення, називаючи її «батогом, що впливає на редакційну політику телеканалів». Характерно, що в першу чергу атакуються всі ініціативи з виконанню квот на українську мову в ефірі та заборону російсько-радянської пропагандистської продукції. Олігархічні власники, контент з радянською символікою чи  українофобські заяви на каналах типу NewsOne чи Інтер НСЖУ традиційно не хвилюють.

Також у зверненні йшлося про штучне роздмухування головою НСЖУ істерії щодо, ніби-то, утисків свободи слова в Україні, відсутності розслідувань та покарань за напади на медійників. Автори звернення наводять слова НСЖУ про 271 журналіста побитих під час подій Євромайдану, та про повну відсутність розслідувань і покарань у справах про нанесення тілесних ушкоджень представникам ЗМІ. «Але й у цьому випадку інформація про повну відсутність розслідувань та покарань не відповідає дійсності, а цифри, які називає керівництво НСЖУ, суттєво відрізняються від цифр інших медійних організацій. Однак провести наскрізну перевірку даних неможливо, оскільки НСЖУ протягом року так і не опублікувало свого переліку «постраждалих», – наполягали автори звернення.

Коли ж НСЖУ після публічного скандалу таки опублікував свої данні, то виявилося, що Томіленко і компанія втричі  завищи кількість нападів на журналістів під час їх роботи. «Ознайомившись із переліком «90 випадків фізичної агресії», ми можемо сказати, що ці кейси є побиттями лише частково. Наприклад, складно назвати побиттям плювок в Ігоря Гужву, який фігурує в переліку Спілки журналістів під №89. Отож, із «90 випадків фізичної агресії» від НСЖУ, побиттями є тільки 30 випадків, які співпадають з випадками, зазначеними ІМІ як побиття. Ще 34 випадки є перешкоджаннями, 3 – погрозами. Ще 21 випадок у переліку НСЖУ не пов’язаний з виконанням журналістської діяльності», — стверджує Виконавча директорка Інституту масової інформації
Оксана Романюк.

В ІМІ зі здивуванням побачили, що серед цих 21-го випадку, які не пов’язані з журналістською діяльністю та які НСЖУ включила до свого переліку, виявилися тітушки-самбісти, місцеві бізнесмени й політики, «битовуха», пограбування, особисті конфлікти і просто люди, які не мають жодного стосунку до журналістики – але, вочевидь, мають посвідчення НСЖУ, як, наприклад, інцедент з  помічником директора Одеського морського порту «Чорноморськ» Володимиром Букачем.

Здається, керівництво НСЖУ ставить собі за мету показати, який в Україні хаос, безправ’я, як тут все погано і як фашизм підіймає голову. А як ви думаєте, що саме Томіленко назвав «проявом дикунства людей при владі і людей в погонах»? Ці слова сказані були про обшуки СБУ в офісах одіозних проросійських медіа типу згаданого сайту «Страна.UA» та холдингу «Вести», створеного на гроші екс-керівника Мінсдоху Олександра Клименка. Тут доречно про лайк під світлиною з Гужвою та Портновим згадати. У своєму прагненні зберегти тут медіа, які багато експертів небезпідставно називають «п’ятою колоною» Кремля, пан Томіленко дійшов до того, що навіть звернувся до місії ОБСЄ, щоб та допомогла відновити роботу «Радіо Вєсті».

Закордон допоможе?

Де шукати відповідь на питання, чому керівник української хай і недолугої, але ж таки медіа-спілки, поводить себе як керівник неукраїнської організації? Біографія Сергія Томіленка — це біографія типового бюрократа: мало реальної журналістської роботи в регіональній черкаській пресі в якості заступника головного редактора газети «Молодь Черкащини» та головного редактора обласної газети «Нова Доба», багато грантових програм, тренінгів та кар’єра в НСЖУ з 2006 року, де він і став головою у квітні 2017-го року на черговому 13-му з’їзді. Щоправда, з численними порушеннями процедур і законодавства, про що свідчила тодішня секретар НСЖУ Тетяна Котюжинська, яка навіть звернулася щодо цього до суду.

Але найцікавіше – не це. Справа в тому, що вже на момент обрання за Томіленком тягнувся шлейф скандальної співпраці з росіянами. «У вересні 2016 року чотири тодішні секретарі Спілки Олександр Бухтатий, Віктор Набруско, Віктор Шпак та Віктор Чамара звернулись з відкритим листом до засобів масової інформації, а також до представників Міжнародної і Європейської федерацій журналістів, — пише Ігор Петренко в матеріалі «Depo.UA». — Де повідомляють про сплановану кампанію з дискредитації НСЖУ та введення в оману міжнародних журналістських організацій. Зокрема, вони застерегли, що різноманітні заходи за участі представників Союзу журналістів Росії, в яких бере участь і перший секретар Спілки Томіленко, не представляють офіційної позиції всього колективу НСЖУ в умовах прямої й цинічної воєнної та інформаційної агресії Росії».

Про що мова? Справа в тому, що починаючи з 2014-го року Сергій Томіленко тісно співпрацює з Союзом журналістів Російської Федерації. Так-так, вам не почулося! Саме тією організацією, яка послідовно виступає одним з рупорів Кремля в медіа-сфері. Й ось, Томіленко з 2014-го є разом секретарями Спілки журналістів Росії Ашотом Джазояном (в’їзд до України заборонений) та Надією Ажгіхіною  ініціатором проекту «Дві країни – одна професія». Які дві країни, думаю, зрозуміло. Але яка “одна професія” може бути у українських журналістів і російських пропагандистів? Якщо коротко пояснити суть – то це про те, що давайте розводитись про якісь умоглядні «принципи», але не згадувати про російську агресію. Ну, й звичайно, давайте захищати право на «інший погляд» на питання української державності та територіальної цілісності, який  намагається просувати РФ.

Класичним прикладом цього гібридного підходу стала ситуація у грудні 2016 року — віце-спікер Верховної Ради Ірина Геращенко обурилася з приводу методички ОБСЄ для українських і російських журналістів, котра будувалася на згаданій тезі «дві країни – одна професія». А також, зверненням цього ж таки Томіленка спільно з СЖР вже взимку 2018-го про необхідність звільнення Станіслава Асєєва, українського журналіста, який проживав на окупованій території Донбасу, був схоплений російськими бойовиками й досі утримується ними. Без жодної згадки про російську агресію, Путіна, окупацію тощо. Не кажучи вже про інших бранців Кремля – Сущенка, Сенцова. «»Це тільки у мене відчуття, що це фарисейство вищого фсбшного сорту? Як взагалі можна підписувати спільні заяви з тими, хто формує громадську думку в РФ, що Україна і українці — вороги? Мене нудить від цієї публічно обраної політики «дві країни — одна професія». Рада, що ніколи не була членом Союзу, інакше зараз мені було б соромно», — заявила Геращенко.

Свого часу Томіленко дуже затишно працювалося під патронатом тепер вже колишньої представниці ОБСЄ зі свободи ЗМІ, боснійки Дуні Міятович. Ця пані свій фінальний  звіт на посаді присвятила просуванню радянської концепції “морального роззброєння”, що на практиці означає капітуляцію перед агресією РФ. Вона ж виплодила і концепт «Дві країни – одна професія». Цьому можна було б опонувати, переконувати офіс ОБСЄ зі свободи слова, що російські пропагандисти не можуть називатися журналістами, якби Томіленко відстоював дійсно українську позицію в конфлікті з РФ. Напевно, це б було не легко і некомфортно. Але Томіленко вибрав шлях, що в народі називають «ласкаве телятко дві мамки ссе». Кілька років проводив тренінги та круглі столи за своєї участі та участі представників Союзу журналістів РФ й Міятович. І врешті перейшов у спадок наступнику Міятович на цій посаді, разом з програмою фінансування сумнівних проросійських проектів.

Уособленням тренду, який являє собою Томіленко, є заява нинішнього представника ОБСЄ зі свободи ЗМІ Арлема Дезіра від 20 березня 2018 року під час зустрічі в НСЖУ: «Ми розуміємо, що відносини між деякими країнами під час конфліктів складні, як це зараз між Україною і Росією. Але ми наполягали й наполягаємо, що журналісти не є і не можуть бути сторонами конфлікту». Прикметно, що ЗМІ на цей захід запрошувалися вибірково. Наприклад, там знайшлося місце яскраво проросійським каналам NewsOne та Інтер. А про утиски свободі слова в Україні там розказували вже згадуваний вище Олександр Дубінський та головний редактор сайту «Страна.ua».

Зовсім недавно стало зрозуміло, що ця зустріч не була випадковою. Бо нещодавно в Києві пройшла експертна дискусія ОБСЄ «Посилення свободи і плюралізму засобів масової інформації в Україні під час конфлікту в країні та навколо неї», одним з організаторів якої виступив Томіленко. Тобто, для пана Томіленко війна з РФ – це «конфлікт в країні»? Прямо як з російської методички!

Навколо цього зібрання вибухнув справжній скандал, коли з ясувалося, що участь в ньому взяв російський чиновник від пропаганди, що дякував ОБСЄ за їх позицію. Російських пропагандистів було б  ще більше, якби двох не затримали українські прикордонники. Пізніше Арлема Дезір всіляко спростовува, що ОБСЄ запрошувало російських пропагандистів на цю конференцію. Ал самі ці пропагандисти, навпаки, стверджували, що їх запросив саме віденський офіс представника зі свободи слова.

Всё в порядке, очень вежливо, никаких угроз и т.п. Просто закрыли въезд на 5 лет как персоне, угрожающей безопасности…

Gepostet von Evgeny Primakov am Dienstag, 26. Juni 2018

Що ж стосується самої конференції, то на ній знову домінували та ж тусовка представників проросійських ЗМІ, що й на попередній зустрічі, і з тими ж меседжами а-ля «врятуйте Вишинського» (мова йде про арештованого в Україні російського пропагандиста Кирила Вишинського). Вишенькою на тортику на цьому зібранні стала відверта провокація, коли якийсь чоловік набрехав ніби передавав вибухівку Олегу Сенцову в 2014 в Криму, що, звичайно, відразу почали тиражувати російські ЗМІ. Врешті, Комітет Верховної Ради зі свободи слова за наслідками всього цього трешу звинуватив ОБСЄ у потуранні російській пропаганді і заявили про неприпустимість використання міжнародних конференцій для організації провокацій.

Власне, позиція ОБСЄ в російсько-українській війні давно вже викликає подив своїм впертим небажанням називати речі своїми іменами як на лінії фронту, так і в тилу. Але ще більше подиву викликає потурання цьому з боку організацій, що претендують представляти українську спільноту журналістів.

Голова НСЖУ, під соусом захисту свободи, слова послідовно виступає з критичними заявами щодо будь-яких спроб української влади боротися з російським інформаційним впливом. Щоправда, Томіленко намагається вже говорити, що не має «прямих контактів» з російськими медівниками, після того, як виплила інформація, що нинішній голова СЖР Володимир Соловйов збирався запросити до Криму представників НСЖУ для спільних тренінгів. Мабуть, якби з цього приводу не зчинився галас, то й у окупований Крим пан Томіленко поїхав би виробляти спільну позицію з російським пропагандистами. Літо, море… які там принципи, якщо приємний відпочинок планується.

Гроші, карти та ІДІЛ

Не можна не згадати й інформацію про зловживання коштами в НСЖУ, яка циркулює в медіа. Тут варто згадати й про заяви екс-секретаря НСЖУ Котюжинської про зловживання на оренді приміщень, які належать НСЖУ, не цільове використання державного фінансування та грантових грошей тощо.

Також на деяких сайтах повідомлялося, що є непрозора ситуація з видачею прес-карт Міжнародної федерації журналістів. Офіційно прес-карта МФЖ коштує 15 євро, хоч НСЖУ видає їх вже за 30 євро. Це пластикове посвідчення розміром із банківську карту, що має логотип МФЖ та порожні поля для зазначення ПІБ власника та розміщення його фото. На придбання прес-карти має бути укладений офіційний договір із МФЖ. Однак нам так і не вдалося отримати від НСЖУ підтвердження, що НСЖУ має такий офіційний договір. Але картки видає. Якщо згадати епізод, коли затриманий турецькими спецслужбами на кордоні з Сирією бойовик ІДІЛ мав при собі таке посвідчення, видане в Україні, то приходить розуміння, що тут проблема не тільки й не стільки в грошах.

Як би там не було, діяльність нинішнього голови НСЖУ викликає все більше питань. Питань і про нього особисто, і про необхідність подальшого існування організації, яка має все менше стосунку до журналістики й захисту прав медійників. Та яка під виглядом захисту плюралізму в медіа чомусь постійно виступає на захист відверто проросійських ЗМІ та медіа-персон.